Новини Чернівців / Війна з Росією / топ новини / фоторепортаж Автор: Галина Олійник 0 0 Поділитись:
Фото molbuk.ua
Сьогодні, 9 травня, у Чернівцях попрощалися відразу із трьома Героями, військовослужбовцями 107 окремої бригади тероборони ЗСУ – Костянтином Ковбаснюком, Дмитром Пую та Олегом Звенигородським.
Про це повідомляє molbuk.ua
Довгий траурний кортеж, який рухався містом до Центрального кладовища, перехожі проводжали навколішки, з прапорами, квітами та сльозами.
Похорон був велелюдним. Зійшлися рідні, друзі, бойові побратими. Плакали усі, не приховуючи сліз. Горе було надто великим. Загиблі – молоді, повні сил чоловіки. Які колись займалися улюбленою справою, що не мала нічого спільного із військовою сферою. Мали коханих, родину. Та з початком великої війни усе покинули і пішли добровольцями на фронт… Їхня загибель вранці четвертого травня на Сумщині під час виконання бойового завдання виявилася настільки раптовою, що приголомшила усіх…
Командир роти, в якій служили Олег Звенигородський та Костянтин Ковбаснюк, Андрій Кучуран, зізнається, що втратив не просто підлеглих чи хлопців, із якими служив, а рідних людей, побратимів.
“Усередині – глибока пустка. Це величезна втрата для всього батальйону. У нас, мабуть, не було людей якщо не у батальйоні, то у роті точно, які би не знали загиблих. Зараз допомагає морально триматися лише те, що на нашому сумсько-курському напрямку тривають активні бойові дії, і вся увага зосереджена на виконанні бойових задач. Але на душі дуже важко”.
Сержант Костянтин Ковбаснюк із позивним Комок був правою рукою командира роти. Відповідальний, організований, – комроти завжди міг на нього покластися і знав, що всі доручені йому завдання будуть виконані якнайкраще.
“Костя “Комок” – із перших днів у батальйоні, як і я. Спочатку був солдатом, потім дослужився до командира відділення, далі – до сержанта матеріального забезпечення. А із початку квітня став головним сержантом роти. По суті, був моєю правою рукою, порадником. Ми всі питання в роті обговорювали спільно, вирішували, що робити.
Ми пройшли разом чимало. У 2022-2023 роках – контрнаступ, далі оборона Харківської області. Із червня 2023 – перебували за кілька кілометрів від Бахмута, у районі населених пунктів Богданівка, Калинівка. У жовтні 2023 року Костя отримав там поранення щелепи. Пізніше повернувся із реабілітації. І ми понад рік мешкали в одному будинку. Щоранку Костя до мене заходив або я до нього. Він займався питаннями логістики, матеріального забезпечення. Коли я перебував на позиціях, він залишався за старшого в роті. Коли я виходив після позицій на зв’язок і казав, що потрібно – такі-то БК, матеріали, їжа, – він це все організовував. Тому першого дня після того, як Костя та побратими загинули, я вранці прокинувся, щоби звично піти до Кості обговорити питання по службі. А Кості вже немає…” – командиру роти стає складно продовжувати.
Взагалі, зізнається Андрій Кучуран, складно повірити, що хлопців більше немає.
“За три роки ми усі вже між собою вже стали як сім’я. Тому це справді так, наче ми втратили братів. Дехто навіть телефонував із наших, хто перебував у Чернівцях, і просив: “Скажи, що це неправда”. Але, на жаль, це правда…”
Костя був дуже добрим, розважливим, дотепним, товариським. Якщо щось виходило не так, як би мало бути, то він казав свою улюблену фразу: “Це не по-християнськи”, – усміхається Андрій. – Разом із тим, він сумував за дружиною, донькою, домом. Три роки далеко від рідної домівки давалися взнаки. Тож мав поїхати у відпустку. У травні збиралися із родиною за кордон у мандрівку. Навіть квитки до Парижа купили…”
Джерело: molbuk.ua